Блог учителя історії та правознавства Похиленко Юлії Степанівни: Проект

9 –й клас Середньої Загальноосвітньої Школи №5

Керівник : Похиленко Ю.С.

Вчитель історії

Середньої Загальноосвітньої школи №5

Телефон: 0663621370

План

1. Вступ.

2. Основна частина.

3. Додатки.

4. Ілюстрації.

Запорозькі вольності.

Універсал польського короля Стефана Баторія не визначив усіх меж запорозьких земель: у ньому лише вказано було, що козаки мають перебувати на низу Дніпра до самісінького лиману, оберігаючи Дніпрові перевози від татар. Через те межі визначено пізнішими документами за часів Богдана Хмельницького, і самі запорожці дотримувались їх, обстоюючи від сусідів та стверджуючи, що в тих межах козаки володіли землею «споконвіку», себто скільки старі люди пам’ятають.

Прибуваючи до безмежного степового океану, козаки особливо тяглися до знаменитих Дніпрових порогів, що являли собою пасмо скель, котрі стирчали з води на висоту до п’яти метрів і майже суцільною масою перекривали ріку. Залишалися тільки вузькі бурхливі проходи, і були дуже небезпечними, особливо влітку. Усього на Дніпрі було дев’ять поргів: Кодацький, Сурський, Лоханський, Звонецький, Ненаситець, Вовнизький, Будильський, Лишній та Вільний. Одразу за порогами знаходиться найбільший річковий острів у світі – Хортиця. Він має у довжину понад 12 км., а завширшки сягає 2,5 км. Хортиця – найбільший з 265 дніпровських островів, що знаходилися в межах земель Війська Запорозького. Він був добре відомий нашим предкам ще за язичницьких часів, адже саме тут стояв священний дуб, котрому приносили жертви. Хортиця була важливим пунктом на шляху «з варяг у греки», на що вказує у своїй книзі візантійський імператор X ст.. Костянтин Багрянородний; поруч знаходилася важлива переправа через Дніпро (Кичкаси)…. Хортиця була одним з найулюбленіших запорожцями місць на Дніпрі, і тому саме з козаками пов’язують її вітчизняні та іноземні історики XVI – XVIII ст.., геніальні вітчизняні поети й письменники, насамперед Микола Гоголь і Тарас Шевченко.

На захід од Дніпра межа простягалася від устя Тясмину коло Дніпра (так вона зазначена й у згоді Польщі й Росії 1686 р.), прямуючи до Чорного лісу, далі ж – річкою Виссю до Синюхи. Від устя синюхи запорожці вважали межею своїх вольностей річку Буг аж до лиману та лиманом стільки, доки «кінь копитами дна дістає….» Від лиману межа проходила до того місця Дніпра, де в нього впадала річка Кам’янка, хоч певних ознак межа ніколи не мала. Вона прямувала через річки Інгул та Інгулець, а землі обабіч цієї межі однаково використовували запорожці й татари; в дійсності ж степами кочували ординці, а на річках рибалили козаки. Від Кам’янки межа з кримчаками справді «споконвіку» пролягала Дніпром аж до річки Кінські води, а далі тією ж річкою сягала аж до її верхів’я. Від Конки межа знову зникала в степах і, перекинувшись через Токмак – Могилу, підступала до річки Берди, а звідти проходила морем до устя Кальміусу. Піднявшись цією річкою до верхів’я, знову губилася серед степу в околицях Савур – Могили. Тут на сході межі запорозьких земель дуже часто змінювалися. Часом запорожці поширювали їх аж за Міус та Кринку до річки Лугані і нею – на Донець; здебільшого межа з Кальміусу переходила на Кривий Торець і, прихопивши трохи лісів за Донцем, тяглася до устя Береки, а звідти переходила на Орель і цією річкою діставала вже Дніпра.

Понад Дніпром, найчастіше лівим берегом, стояли добрі ліси, а починаючи від Хортиці більш як на сто верст простягалися вкриті непролазними лісовими пущами й очеретами луги, які звалися так: од Хортиці між Дніпром та Конкою до того місця, де вона впадає в Дніпро – Великим Лугом, а нижче устя Томаківки й до Базавлуцького лиману, який ще називають Великими Водами, ширився Луг - Базавлуг. У пізніші часи обидва ці луги малися за один і звалися Великим Лугом, а нині їх називають у народі плавнями.

На всіх землях Війська Запорозького, окрім місцевості, вкритої лісами, розкинулися безмежні степи, деінде помережені високими мовчазними могилами – домовинами давніх кочівних народів, із кам’яними «бабами» на версі. Там така висока трава, що з неї лише витикаються голови коней, а од волів тільки визирають роги. Коли взимку випадає сніг, то рясна трава не дозволяє йому лягти на землю і тримає весь час на собі, й худоба та коні, розгортаючи сніг ногами, можуть пастися в степах цілу зиму.

У запорозьких степах завжди водилось багато звіра й птиці. Перш за все там косяками гасали дикі коні, яких козаки називали «тарпанами». Вони тримались тут довго, навіть у XVIII столітті, і зникли тільки тоді, коли після зруйнування Запорозької Січі 1775 року ці землі стали чорніти під плугом.

Окрім тарпанів, у степах та лісах жили вовки, лісовини, дикі коти, олені, кози, бабаки, вепрі, ведмеді, зайці, сайгаки, барсуки, хорки, бобри (їх називали на Запоріжжі водяними свинями), куниці й видри. Із птаства у степах і лісах були дрохви, стрепети, журавлі, лелеки, тетерева, куріпки, чайки, зозулі, одуди, шпаки, орли, соколи, яструби, горлиці, соловейки, гайворони, гави, чижі, щиглики, та інша птиця, а по річках та у Великому Лузі: лебеді, пелікани, гуси, качки, чаплі, мартини (морські чайки) та кулики. Всього того водилася така сила, що, було, як злякаєш дичину пострілом, то вона, злетівши в повітря, заступала сонце.

У річках плавала неймовірна кількість риби. На протоках Великого Лугу та в Самарі й Домоткані риба рухалася такими щільними зграями, що її можна було виловлювати руками. Тут, а також на Бузі, Берді й Кальміусі, водилися: осетри, білуга, севрюга, стерлядь, сом, короп, , щука, окунь, тарань, рибець, марина, лящ, чехоня, оселедець, карась, і безліч дрібнішої риби. Білуги і соми сягали до трьох сажнів завдовжки, та й інша риба була втричі – п’ятеро більша за теперішню. Раки в Самоткані, Домоткані, Самарі, Сурі й по плесах степових річок так само, як і в озерах Великого Лугу, траплялися майже в лікоть, до того ж, їх була сила – силенна.

Запорожці мали з чого прожити на своїх вольностях, і вони немарно зі зброєю обстоювали недоторканість своїх володінь із XV аж до кінця XVIII століття. Найбільше давав для Січі риби й дичини Великий Луг.

Склад війська Запорозького

Великі простори відвоювало Військо Запорозьке від татар, і треба було мати силу, щоб ті землі, ті вольності, як казали запорожці, боронити від ворогів. Де ж черпало сили Військо Запорозьке?

З історії відомо, що це військо ніколи не було великим. Щоразу в походи виступало переважно три – п’ять тисяч козаків. Не часто кількість війська перевищувала десять тисяч. Навіть із Богданом Хмельницьким, коли Запорожжя розпочинало війну не на життя, а на смерть, Січ дала всього 6000 козаків. Щоправда, за часів Сагайдачного проти турків під Хотин ходило понад 40 000, та тільки з того війська запорожців було навряд чи й 10 000, решту складали або козаки городові, а то й охочі люди з України.

Серед козаків, за свідченням джерел, були вихідці з інших народів – як сусідніх (білоруси, росіяни, молдавани, поляки, татари, тощо), так і віддаленіших (черкеси, грузини, німці, французи, італійці, серби та ін..). Питома вага неукраїнського походження коливалася в різні періоди, але в середньому складала близько десяти відсотків, тож, 90% козаків були українського походження. Вже той факт, що вихідці з інших народів швидко українізувалися (і це тоді, коли українські землі не були незалежними, до 1648 р. перебували під владою інших держав), красномовно свідчить про домінуючу перевагу українців у Війську Запорозькому.

Отож, сила запорожців полягала не в кількості їх: її треба шукати в організації війська, а найголовніше – в ідеї боротьби з бусурманським світом, що висмоктував з України всю кров, а згодом – ще й у ідеї боротьби з іншими гнобителями краю, бо тільки це могло об’єднувати запорожців і згуртовувати їх в одне міцне, стале тіло.

Першими козаками були бездомні люди - ті, що під час татарської руїни втратили сім’ї. Так тривало й надалі: на Запорожжя йшли або бурлаки, або такі, що мусили кидати родину через якісь пригоди. Там, де доводилося жити під вільним небом та ховатися від ворогів у печерах та очеретах, не було місця жіноцтву, і через те в запорожців одразу склався звичай – не пускати жінок на Січ. Цей звичай із часом не тільки не викорінився – навіть поширився, а саме: щоб запорожці дбали лише про своє січове товариство, про «матір Січ» і про рідний край – «неньку Україну», а не про власний рід і сім’ю, - їм зовсім заборонялося мати жінок і взагалі єднатися з жіноцтвом. Так що коли до січовиків хотів пристати хтось із одружених козаків, то мусив мовчати про своє одруження і навіть забувати про сім’ю.

Але запорозькі звичаї не вимагали ні від кого з товариства залишатися січовиком назавжди. Навпаки, кожен козак повсякчас міг вільно покинути Запорожжя так, як він і прийшов сюди, і з того дня йому вільно було і взяти шлюб. Не заборонялося запорожцям після того, як вони випишуться з куреня, побратися з жінкою і сісти на господарство своїм зимівником десь у захищеному куточку того ж Запорожжя. Тільки й усього, що такий запорожець уже не мав права брати участь у військових радах. Проте за козацьким звичаєм це годилося робити тільки підстаркуватим запорожцям або покаліченим, які не здатні були до бою; одружуватися ж замолоду вважали ганьбою для козака.

На прохання заходжалої людини записати її до Січі кошовий отаман питав:

- А в бога віруєш?

- Вірую! Відповідав гість.

- Перехрестись!

Коли той хрестився, то це було певним доказом, що він хрещений, і його брали на Січ. Те хто він, навіть якої нації, нікого не цікавило. Розмова по – українському вважалася ознакою рідного народу, а до того, якого ти походження чи з якого громадського стану, ставилися байдуже, бо на Запорожжі всі були однакові й рівні.

І хоч усі люди вільно приходили на Січ, та з усього видно, що запорожцями не могли бути поляки, московці, німці, волохи й навіть татари, як гадає дехто з наших істориків і письменників. Із походження, звісно, тут були всякі, але серцем і душею вони мали зректися своєї національності і стати українцями, а татари, до того ж, повинні були ще й хреститися, бо «поганця» ніколи в світі не вписав би до громади жоден курінь. Звичайно, із сторонніх людей прибивалися до Січі лише такі, що втекли, уникаючи кари за якусь провину. Зрозуміло, Батьківщина переставала бути рідним краєм, і вони невдовзі ставали добрими січовими товаришами.

З яких же українських земель прибували на Січ втікачі? Практично з усіх, але спочатку на першому місці стояли Київщина та Сіверщина, Волинь та Галичина

Щоб зовсім забулося походження й становище нового січовика, на Запорожжі був звичай не називати на прізвище, а до кожного прикладали прозвисько,, яке змальовувало б його особу або передавало звичку. Від того виникли такі прізвища, як – от: Перебийніс, Рябошапка, Сторчеус, Рудий, Палій, Лелека, Ґава, Нечоса та інші.

Військо Запорозьке «споконвіку поділялося на 38 куренів. Назви їм були надані здебільшого на згадку про міста України, з яких вийшли на Запорожжя перші товариші, що заклали курінь; деякі з куренів мали наймення якогось славного курінного товариша або отамана.

Ось ті назви:

Пашківський Батуринський

Кущевський Поповичевський

Кисляківський Васюринський

Іванівський Коринівський

Копелівський Рогівський

Незамайківський Корсунський

Іркліївський Калниболоцький

Щербинівський Уманський

Титарівський Дерев’янівський

Шкуринський Нижчестеблівський

Переяславський Вищестеблівський

Полтавський Величківський

Мишастівський Левушківський

Менський Пластунівський

Тимошевський Дядьківський

Сергієвський Брюховецький

Дінський Ведмедівський

Кирилівський Платнирівський

Канівський Джерелівський

Звалися поділи Війська Запорозького куренями через те, що попервах козаки жили в куренях; вони були довгі, й у них могло вміститися кількасот товариства; їх укривали очеретом, а зверху ще й звіриними шкурами, щоб узимку не мерзли. Із часом замість куренів на Січах почали будувати для козаків хати по 12 – 15 сажнів завдовжки, і хоч запорожці селилися в таких житлах ще з початку XVII століття, але і їх називали звичною для козаків назвою – куренями.

За межами Січі, вже в декількох кілометрах від неї, знаходилися зимівники й хутори, де козаки жили зі своїми дружинами й дітьми, особливо у XVIII ст. Збереглися цікаві перекази про курган «Бабина могила», де нині знаходиться могила отамана І.Сірка. Цей курган який стоїть неподалік від Чортомлицької Січі, дістав таку назву тому, що тут запорожці зустрічалися з жінками, оскільки ближче до Січі, точніше біля неї, перебували певний час жінки – колишні невільниці, а також, ніде правди діти, й захоплені козаками для подальшого обміну полонені й полонянки.

Розпорядки Війська Запорозького

Першого січня кожного року в Січі скликали раду, де брали участь з однаковими правами всі запорожці, і там кожен курінь обирав собі на цілий рік курінного отамана й кухаря, а після того всі разом голосували за кошового отамана, військового суддю, писаря й осавула та ще підстарших: скарбника, пушкаря, хорунжого, бунчужного й інших урядових осіб. Усі вони складали січову старшину й керували кожен своїми справами; кошовий же отаман розпоряджався військом і піклувався про те, щоб у Січі було доволі всілякого припасу.

Всі козаки були рівними між собою і навіть називали один одного панами й товаришами. Злочини особливо щодо членів товариства, немилосердно каралися, а винуватці, якщо вони не пробули на Січі семи років, ще й назавжди виганяли з Війська.

Над січовим товариством кошовий отаман мав необмежену владу й лише на новий рік мусив давати одвіт за свої вчинки. Проте у зносинах із сусідніми державами та їхніми урядовцями кошовий не смів нічого вирішувати без згоди всього товариства; коли ж траплялося, що якийсь кошовий на щось таке зважився, не спитавши волі ради, то запорожці зараз же били в клепало, сходилися на січовий майдан і всією громадою судили його за те, що порушив «козацькі звичаї»; якщо той не міг виправдатися, то скидали такого кошового з посади, а у надзвичайно важливих випадках то й карали смертю.

На раду запорожці сходилися заздалегідь, поспішаючи до Січі з усіх кінців військових земель. Після обіднього богослужіння у церкві запорожці обідали в куренях, а почувши удари довбиша чи гарматний постріл, виходили на майдан, зодягнені у своє найкраще вбрання, поспішаючи, за словами Д.Яворницького, як «бджоли на мед». Прибувши на майдан, вони ставали величезним колом по куренях. Кому не вистачало місця, ті забиралися на дзвіницю, на курені, ставали на валах. Всі козаки були без шапок, так само як і старшина, котра займала своє місце у центрі кола по ранжиру. Кожен зі старшини тримав у руках свої клейноди – символи влади.

Запорозьке Військо було республікою, а кошовий отаман, як на сучасний манір, президент. Тільки не звичайною республікою вважали Запорозьку Січ, бо кожна республіка має своє власне господарство, а на Запорожжі воно було січове й курінне, окремим же козакам заборонялося тримати господарство й майно. Власністю запорожця були тільки кінь, зброя, одяг і гроші, а згодом уже тільки запорозька старшина стала заводити свої маєтки.

Про те, чим годувати товариство, дбали курінні отамани. Кошти на всілякі припаси Військо Запорозьке найчастіше здобувало на своїх вольностях. На тій же Новорічній раді запорозькі землі розписувалися на 38 папірцях, щоб кожна частина мала більш – менш однаково земельного й водяного добра. Перед усім товариством військовий писар скручував ті папірці (ляси чи жеребки) і кидав їх у шапку, а потім, добре потрусивши нею, давав курінним отаманам витягати із шапки ті «ляси». Якому куреню які вольності випадали, з тих він і мав користуватися цілий рік.

Господарство січове й курінне

Напровесні в куренях запорожці знову тягли жеребки, кому з товаришів іти на вольності, а кому – лишатися в Січі на випадок походу або нападу татар; а як тільки річки скресали, відразу ж половина, а коли й більше запорожців виходила на свої вольності рибалити й полювати. Головною здобиччю на землях були риба та хутро. Рибу засолювали й, лишивши з неї стільки, скільки всякому куреню треба до наступної весни, решту відвозили продавати на Україну, а на виручені за рибу гроші купували борошно, пшоно, сукна, порох та олово. Шкурами та хутром теж торгували на Україні, а звідтіля продавали в Польщу й німецькі землі; гроші ж так само поверталися на курінне господарство.

Січовики мали здобутки здебільшого із військової здобичі. Під час нападів на татар або морських походів запорожці щоразу приганяли із татарських степів тисячі коней і худоби; з турецьких же міст привозили коштовні речі, зброю, шовки, оксамити, золото і срібло. Всякий козак усю здобич, окрім зброї, мав скласти докупи, і вже на Січі військова рада розподіляла те збіжжя: звичайно, не менше, як половина її йшла на церкви й монастирі – здебільшого на січову церкву святої Покрови та на Трахтемирівський монастир, а пізніше – на київське Братство, Межигірський та Самарський запорозький монастирі, і тільки решту розподіляли тут між товариством, однаково на всіх: і на тих, що були в поході, й на тих, що ходили на лови або доглядали Січ. Виняток становила лише ручна зброя – вона не ділилася, а залишалася власністю того, хто її здобув.

Щоб керувати січовим господарством, у поміч кошовому отаманові обирали скарбника; курінним же господарством орудували курінний отаман і кухар.

Січ Запорозька

Перша відома на сьогодні Запорозька Січ була заснована гетьманом Дмитром Вишневецьким на Малій Хортиці, яка знаходиться між Хортицею Великою і правим берегом Дніпра. Малу Хортицю називають також островом Байди, що не є випадковим. Проведені нещодавно археологічні дослідження довели, що Мала Хортиця з давніх – давен використовувалася для будування укріплень. Археологи знайшли там три основні оборонні комплекси: городище неоліту, Січ часів Д. Вишневецького та укріплення періоду російсько – турецької війни 1735 – 1739 рр. Пізніше столиця запорожців міняла своє місцезнаходження. Нині добре відомо про існування восьми Запорозьких січей, п’ять з яких, і до того ж головних, стояли на території сучасного Нікопольського району Дніпропетровської області, одна Січ, як уже говорилося на острові Мала Хортиця, а ще дві – на Херсонщині.

Січ будувалася капітально, її обриси були простими й добре продуманими. Козацька твердиня була оточена з усіх боків річкою, інколи штучними ровами, що заповнювалися водою. Далі насипався десятиметровий земляний вал, на котрому стояв міцний частокіл з дубових стовпців. Над частоколом височіли вежі, де стояли гармати. Вже перша, Хортицька, Січ була високо оцінена сучасниками як потужна фортеця. Так, король Сігізмунд Август писав до князя Миколи Радзівілла 12 липня 1556 р., що Вишневецький «Хортицю добре забудував, щоб його, подейкують, було тяжко звідти зрушити». Еріх Лясота бачив уже руїни цієї Січі майже через 40 років по її знищенні, і все одно вони дали йому підставу твердити, що тут був добрий замок.

Класичним є опис Чортомлицької Січі 1672 р. кошовим отаманом О.Шашолом.

В центрі Січі знаходився майдан з православною церквою. Поряд височіла дзвіниця, яка одночасно правила за фортечну вежу, й на ній стояли гармати. Поблизу було вкопано стовпа, біля якого карали винних козаків. Навколо майдану знаходилися великі хати – курені, де жили запорожці, що перебували на Січі, будинки старшини та кошового отамана. Далі від центру знаходилися арсенал, склади. Одразу ж за стінами Січі починалося її передмістя. Тут вирував базар, містилися численні торговельні лавки та ремісничі майстерні, заїзди для купців з далеких країн.

Одяг запорожців

Святкове вбрання козаків складалось із жупана з вильотами, каптана барвистого, широких червоних або іншого кольору штанів, пояса з китайки. Шапки з видихи, обшитої навхрест позументом, та вільчуги (бурки0

У походи запорожці вирушали в найгіршому своєму вбранні; з походу ж вертались в тому одязі, який добували в бою.

Часом напади козаків на турецькі землі спричинялись тим, що в них зносився одяг, і вони, як тоді казали, були «босі й голі»; вдома ж, під час рибальства та полювання, запорожці здебільшого ходили тільки в пошарпаній одежі, крізь яку світилося тіло. Зате коли запорожець виїздив гостювати на Україну, то вбирався в кармазиновий жупан, узував червоні сап’янці, чистив мов скло, свою зброю і збрую на коні, так щоб весь сяяв і вигравав на подив селянським парубкам та дівчатам.

Монастирі, церкви й освіта

Найбільше любили запорожці монастирі – Самарський, Мотронинський, Межигірський та Братський.

Монастир у Самарі заснували двоє старих козаків року 1576 –го, себто за часів гетьмана Богданка (Ружинського). Він стоїть і нині в лісі за дві верстви від запорозького міста, що зветься тепер Новомосковськом. Мотронинський монастир містився в лісах Чигиринщини, Межигірський – біля Дніпра, недалеко від Києва, а Братський – в самому Києві.

На Запорожжі в останні його часи, крім січової церкви, існували ще й церкви в паланках.

При всіх церквах Запорожжя працювали школи. Освіту дітям давало біле духовенство. У січовій школі вчилися не тільки діти, а часом і дорослі запорожці, серед яких значна кількість була добре письменна.